Біографія Леоніда Макаровича Кравчука

Дитинство та юність

Перший президент України Леонід Макарович Кравчук народився 10/1/1934 р. в с. Великий Житин, яке в 1939 році увійшло до складу Рівненської області УРСР. До цього часу рідне село Кравчука підпорядковувалося Волинському воєводству Польщі.

Батьки майбутнього політика були звичайними селянами. Вони працювали на польських осадників, а батько за часів маршала Пілсудського ще й у польській кавалерії послужив.

Другу світову без втрат пережити не вдалося: Макар Кравчук загинув на фронті й був похований у братській могилі на території Білорусі. Мати померла від інсульту в 1980 році.

Після закінчення сільської восьмирічки в 1949 році Леонід вступає до Рівненського кооперативного технікуму, де навчається за спеціальністю “Бухгалтерський облік”. Леонід Кравчук, якого виховали мати й вітчим, великими успіхами в навчанні не відзначався. Але ще в сталінському СРСР він швидко засвоїв: головне — не видатні здібності, а ревне служіння партії. Місцеві партійні куратори запримітили активного юнака та сприяли його успішному вступу в 1953 році до Київського університету (сучасний КНУ).

Після навчання в університеті (1958 р.) Леонід йде працювати вчителем у Чернівецький технікум. Тут Кравчук півтора року. У 1960 році його запрошують на посаду консультанта-методиста та лектора Будинку політосвіти. Пізніше він стає помічником першого секретаря відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому. Далі Кравчука влаштували за фахом викладачем суспільних наук, зробивши членом КПРС.

Особливо варто відзначити, що отримати партквиток у 24 роки тоді було чи не простіше, ніж придбати хоча б зняту з виробництва «Перемогу».

У 1967 р. майбутній президент України закінчив аспірантуру в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві (він захистив дисертацію з теми “Сутність прибутку при соціалізмі та його роль в колгоспному виробництві”).

Партійна кар’єра

Далі протягом двадцяти років Кравчук будує свою кар’єру в київському ЦК КПУ, поступово рухається вгору по партійній ієрархії. Він пройшов шлях від завідувача відділом агітації та пропаганди до члена Політбюро й другого секретаря Центрального комітету КПУ, де в якості головного ідеолога української компартії вів боротьбу з сіонізмом і релігією. Л.М. Кравчук спільно з КДБ відстежує діяльність церкви, утискаючи баптистів та п’ятидесятників, тримає «під ковпаком» українську РПЦ (російську православну церкву на території України). В обов’язки його в першу чергу входило «випалювання ідейної скверни» в цілому й боротьба з напівміфічним впливом Ватикану на прикордонні області УРСР зокрема.

У розпал «перебудови» Леоніду Макаровичу, можна сказати, пощастило, й, схоже, в останній раз у житті. Неминучий парад суверенітетів збігся з вимушеними кадровими перестановками на республіканському рівні. Щербицький помер, Івашко швидко втомився від містечкової мишачої метушні й перевівся до Москви. Згідно неписаним правилам, першими керівниками незалежних вже держав ставали перші особи в локальній партійної ієрархії. Тому-то обрання Кравчука президентом у грудні 1991 року нікого не здивувало.

Кримська автономія та незалежність України

17.03.1991 р. відбувся перший (і останній) референдум, який мав за мету визначити волевиявлення населення вже колишньої УРСР з питання збереження й трансформування Радянського Союзу. Але насправді цей референдум “відбувся” ще взимку, 20 січня 1991 р.  в Криму. У той час Кравчук уже був головою Верховної Ради УРСР, тобто разом з керівними особами Кримського обкому й облради Миколою Багряним та Леонідом Грачем, повністю поділяв об’єм відповідальності за створення, прямо кажучи, «міни уповільненої дії».

Передісторія була така: у 90-му на території Криму розпочалася агітаційна діяльність, спрямована на “відтворення Кримської АРСР” та можливість входження Криму до складу УРСР. Але оскільки Україна на той час на державному рівні «не збиралася» виходити зі складу СРСР, то для кримського населення не настільки було важливо, у складі якої республіки воно знаходиться.

Активісти відтворення Кримської АРСР, що завершила свої геополітичне існування влітку 1945 року, активно закликали громадян підтримати цю ініціативу. І хоча, насправді, автономія до 45-го року була кримсько-татарської, а не російської, кримчани, можна сказати, спокусилися перспективами нової власної “незалежності”, і на референдум було винесено питання щодо відтворення Кримської АРСР як суб’єкта СРСР й учасника Союзного договору. Але “відтворення” кримської автономії у формі суб’єкта СРСР фактично було неможливе, адже Крим, скільки він існує, ніколи не мав статусу союзної республіки – ця територія була лише національною (татарською) автономією, що входила до складу РРФСР. Кримські комуністи мали намір проголосити нову, шістнадцяту, Союзну республіку, яку потім можна було приєднати до СРСР. Кравчук прибув до Криму 12 листопада 1990 р., та на спеціальній сесії Кримської облради, вмовляв керівників АР не проводити референдум, обіцяючи дати “автономію зверху”. Через деякий час учасники того засідння згадували слова Кравчука про те, що йому “однаково неприємний і триколірний прапор, і жовто-блакитний”.

В результаті в життя було втілено саме проект Кравчука, і Крим став автономією у складі України. Звичайно, Кравчук міг відмовити кримським комуністам, та ніякої автономії не з’явилося б. Адже зміг же він тоді сказати “ні” на запити щодо автономії Донбасу, а також Закарпаття, Буковини й Одеси! Але Леонід Макарович цього не зробив, і чому так сталося поки що невідомо. Взагалі протягом 1991-го голова Верховної Ради Кравчук зробив чимало кроків, питання по яких так і залишилися без відповіді.

Президент Кравчук

Занадто легка перемога розслабила колишнього борця з ідеологічним непорядком в компартії. Виявилося, що Кравчук вміє красиво говорити, але не діяти й тим більше не піднімати розвалену економіку. Після провалів на міжнародному рівні (Масандрівські угоди і Будапештський меморандум) глава держави необачно зважився на дострокові президентські вибори, навіть не подумавши, що початківці-олігархи за його спиною вже домовилися просувати кандидатуру Леоніда Кучми, готового працювати на благо «великого бізнесу» й одночасно вести діалог з Росією.

Поразка в другому турі не те щоб вибила Кравчука з великої політики, але відкинула на треті ролі. Він тричі поспіль обирався в парламент, спершу як самовисуванець, а потім — за списками проросійської СДПУ(о), однак особливої уваги преси й електорату вже не залучав. Останньою рішучої спробою нагадати про себе був намір обратися до Верховної Ради в 2006 році від опозиційного блоку «НеТак!». Але після Помаранчевої революції попит на махровий консерватизм був невеликий, і цей черговий політпроект запам’ятався хіба що неадекватним передвиборчим відеороликом.

Блок «НеТак!» зробив ставку на Кравчука, але провалився, і не тільки через це.

Леонід Кравчук сьогодні

Зараз перший президент незалежної України виконує роль поважного старця.

Цитуючи Леоніда Макаровича: “Люди повинні зрозуміти: вони наймають владу і утримують її, щоб вона їм служила, а не влада стає головним і управляє народом. Народ має повноваження змусити цих людей працювати на Україну. А хто не хоче, того повинні позбавити влади. От і все”.